Фітоцентр Євгена Товстухи
головна сторінка
медіа
статті
Стаття “Секрети Євгена Товстухи”, “Персонал плюс”, 6 жовтня 2009
Медіа
Стаття “Секрети Євгена Товстухи”, “Персонал плюс”, 6 жовтня 2009

Фітотерапевт Євген ТовстухаХто він, Євген Товстуха? Двісті тисяч людей, зміцнивши або повернувши собі здоров’я в унікальному фітоцентрі на Київщині, називають його творця по-різному: лікар-фітотерапевт, народний цілитель, травознай, шукач «живої» води, характерник… За довге життя великий знавець лікарських рослин зібрав неоціненний скарб — двадцять тисяч секретів довголіття, весняного стану душі й тіла. А ще яготинський працелюб — поет, прозаїк, художник, дослідник минувшини, мудрий оповідач і неперевершений жартівник.

 

То кого любив і любить новочасний волхв? Як він добився виняткових успіхів, сягнув стрімких вершин слави? Чи розгадав невтомний творець рецептів таємницю еліксиру молодості, знайшов чар-зілля козака Мамая? Як готує дипломований медик знахарські, воістину фантастичні цілющі напої? Які квіти вирощує, коли ходить на полювання й збирає гриби? Зрештою, чи варить борщ? Вичерпні відповіді на всі запитання — у нарисі Миколи Славинського «Євген Товстуха: «Двадцять тисяч секретів». Це перша ґрунтовна розповідь про подвижницьке життя одного з найсамобутніших українців ХХІ століття. У ній — жодних вигадок, перебільшень. Лише факти, рецепти, спогади, роздуми.

 

У печі жеврів ясний вогонь

 

Євген Товстуха вперше озвався до світу не в пологовому будинку, а посеред студеного осіннього поля… На буряках уже білів іній, жінки та дівчата в куфайках щулилися від ранкового приморозку, ще нижче напинали хустки. Серед гурту була й Олександра Данилівна. Вона щойно розпалила піч і сторожко наслухала розповніле тіло: невдовзі мала народити ще одне дитя. Та колгоспний бригадир Володимир Дитиненко, по-вуличному Ладимир, погнав вагітну жінку в поле обчищати буряки. У печі жеврів тихенький ясний вогонь — місцевий всесильний наглядач залив його вже осінньою холодною водою й силоміць витурив господиню за двері.

 

Десь поруч жив Івасик-Телесик…

 

Бринів світанок сьомого жовтня 1934 року. Ніхто не здивувався й не захистив молоду колгоспницю: такі ладимири-горлохвати водилися в кожному українському селі. Вони, вимахуючи канчуком, батогом чи нагайкою, верховодили, відбирали останню крихту хліба… На все те мати не зважала — співала тисячолітню колискову:

 

Ой ну люлі, люлі…

 

Був і в них кіт, але який — уже не пам’ятається. Пізніше Євген збагне, що в материній пісні згадувався не їхній котик, а кіт як оберіг дому. А ще шанувалася в слов’янських культах дрімота — жива, чимось схожа на сусідських бабусь. Так і ріс малюк, набирався здоров’я, купався в нескінченних потоках сонця. Пив цілюще повітря на заспоришеному подвір’ї, де кіт і пес інколи їли траву (цілющі рослини!), а горобці дзьобали спориш, а потім чеберяв на город.

 

Уже студентом Київського медінституту переконався, що все було майже так, як у «Зачарованій Десні» геніального земляка Олександра Довженка: «Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлись на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю…» Коли вперше читав ці рядки в Києві, то мало не плакав: душа аж рвалася до батьків, незабутнього тину, найкращого в світі городу, який плекала невсипуща, невтомна, така ще молода й така вродлива матуся! То її пильне добре око проводжало сина до запахущої малини, застерігало від кропиви, оберігало від зурочення. А ось тютюн, про який оповідав Олександр Довженко, на їхньому городі не зеленів! Зате величалися материнка й м’ята, біля причілка густо-прегусто стелився барвінок, під вікнами височіла калина…

 

Все було тим казковим царством, яке ніколи не можна забути, переоцінити! Не десь, за обрієм, а в рідному селі Макіївка на Чернігівщині, були і «молодильні» яблука, і «жива» вода, і … все-все те, про що розповідали батьки. Десь поруч жив Івасик-Телесик, а трохи далі — Котигорошко… Хотілося піти до нього, познайомитися. Та шкода: вдавано суворі батьки не пускали.

 

«Лиш Сонячні Кларнети»

 

І ось уже, за словами улюбленого Григорія Сковороди, «музикою воздух растворенный шумит вокруг». І город біля хати, і вулиця, яка вела до степу, і сам степ — надто ж він, неозорий, величний, в далечі поєднаний із небесами — завжди бриніли дивовижним суголоссям. Ту музику Євген не просто відчував — всотував у себе, зігрівав душею й ніби нею ж повторював чарівне повнозвуччя. Хлопчик не тільки жив музикою, а й творив її то різноманітними пищиками, то бузиновими дудочками, а згодом — калиновою сопілкою.

 

Через роки довідався: про «музику небесних сфер» вели мову піфагорійці. Саме їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню ме­лодiю. З музикою та му­зичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi сим­волiсти Верлен, Малларме, Рембо, про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав Олександр Блок. Та це буде потім. А тоді, в роки дитинства, калина красувалася під вікнами, бузина росла на краю городу, там бігали їжачки, над ними туркотіли горлиці, й це було невід’ємною краплинкою того невимовного щастя, яке не усвідомлюєш, не відчуваєш — просто живеш із ним, живеш ним — та й край.

 

Оберіг від забуття

 

І в Макіївці, і у Вилі, де народилася мати, і в Ганнівці (ці чернігівські села ще юним обходив Євген) вважали: дівчина, яка вирощує та доглядає материнку, буде мати неабиякі таланти в ткацтві, вишиванні й малюванні. А що вже співатиме, то не наслухається її ні родина, ні сусіди чи односельці, ні навіть сам соловейко. Євген радів, що саме такими виростали його сестри. Виплекати материнку вважалося в Макіївці особливою чеснотою. Євген жодної хати не бачив у рідному селі (а це були сорокові роки), щоб на сволоці, в світлиці, біля мисника не духмяніли ці привабливі квітки. Коли мати, зі сльозами на очах, виряджала сина чи доньку в невідому дорогу, то як оберіг давала вишиваний рушник, у якому зберігався пучечок розквітлої висушеної материнки (за переказами, вона повертає дітям пам’ять про матір, батька, рідне подвір’я, юні літа й перше кохання). Такий оберіг мав і Євген Товстуха, коли вирушав до Києва. Там його ніхто не чекав.

 

В столиці, або ніде

 

Фітотерапевт Євген ТовстухаУже на першому курсі, не полишаючи фахових студій, прагнув опанувати чи не всю світову культуру, особливо модерні віяння в літературі та малярстві XX століття, вивчав красне письменство двадцятих років, не полишав поза увагою народне мистецтво, фольклор та міфологію. Юнацький максималізм ? Безперечно! Кепкував із себе за бажання все охопити, знати, карався за розпорошеність, але, усвідомлюючи, що навіть оте «все» відносне, знову й знову схилявся над фоліантами. Розумів: десь там, поза столицею, такої можливості вже не матиме. Якщо не зараз, не в Києві, то вже ніколи й ніде. Усвідомлював, що випаде працювати там (у селі чи райцентрі), де немає не те, що заповітних книжок, а нерідко навіть електрики.

 

Душа гартувалася і в палких студентських дискусіях, і в розмовах віч-на- віч із найближчими товаришами. Дехто з них уже завів борідки та вуса, записався до «стиляг» чи принаймні пишався шта­ньми-«дудочками». Все це якось оминало Євгена Товстуху, радше не встигало наздоганяти в бібліотеках, театрах та музеях. Саме там він був кожної вільної хвилини. Здавалося, що ненаситне бажання пізнавати світ медицини, науки і світ прекрасного було закладено аж на генетичному рівні. Різногранність захоплень Євгена вражала не лише однокурсників, а й викладачів. Отож цілком природним видавався його потяг до епохи Відродження.

 

Вклонитися «Джоконді»

 

Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело… Життєві шляхи цих титанів часто перетиналися: генії були суперниками й, маючи різні переконання, ставилися один до одного вороже. Та ніколи не зрікалися головного — ТВОРИТИ! Про це думалося і на студентській лаві, і — через роки й роки — в ту благословенну мить, коли вперше 1995 року побачив у Луврі «Джоконду» — найзнаменитішу картину всіх часів і народів. Тоді — на подив усім!– вклонився їй. І раз, і вдруге, і втретє… Так пошанував світовий шедевр Леонарда да Вінчі, своє ще студентське захоплення ним. Не здивувалася хіба що Ніна Феденко — невістка славетного Панаса Феденка (1893 –1981, Мюнхен), який був членом Центральної Ради, відтак відомим громадським діячем, автором історичних повістей про козацьку добу «Гомоніла Україна», «Гетьманів кум» та «Несмертельна справа».

 

Євген Товстуха інколи заглядав на веселі студентські вечірки, де, як і однокурсники, співав, танцював, пригублював дешеве вино (цигарками не захоплювався), але відчував: у його життя вже надійно ввійшло інше: поезія, малярство, музика… Він просто-таки не уявляв (чи не дивак?), як це можна жити, не прослухавши симфонії Бетховена?

 

Якось селянський хлопець ( раніше чув лише симфонії степу) квапився на лекцію з хімії й на тумбі оголошень побачив повідомлення про П’яту симфонію Бетховена. З голови враз вилетіли всі аніони-катіони. Замість них — перша зустріч із симфонічною музикою. Щоправда, хімію все-таки склав успішно, ба навіть почав допомагати іншим. Викладачка, знаючи причину прогулу, випровадила з аудиторії: «Студенте Товстухо! Не заважайте, ідіть слухайте свого Бетховена!» Так і прослухав усі дев’ять симфоній, а ще ж не пропустив чарівного виконання його скрипкового концерту й деяких сонат (хотілося почути всі сорок сім)…Обурювався, коли проказували скоромовкою: Бетховен. Величав генія лише так: Людвіг ван Бетховен.

 

Людина з громохким прізвищем

 

Сталося так, що після піднебесної музики улюбленого композитора аж ніяк не випадково (без перебільшення — за велінням долі, бо на все життя ) познайомився з художником Василем Забаштою. Він був набагато старшим і керував художньою студією при Жовтневому палаці культури. Незабаром одним із найсумлінніших учнів уже відомого художника став студент-медик. Якою ж була людина з таким громохким і знаменитим прізвищем?

 

Учасник ще радянсько-фінської війни, а також Другої світової, на подив багатьох, почав працювати над полотнами історико-символічного плану, сповідував експресіоністичне відтворення середовища. Особливо привабили Євгена картини, пронизані світлом, наповнені повітрям і грою рефлексів. Після глибшого знайомства Василь Забашта постав перед молодим чернігівцем як справжній українець, котрий активно обстоює (й донині!) свідому національну позицію, принципово не сприймає будь-якої кон’юнктурщини.

 

Одним із предметів, який мали опанувати майбутні художники, була пластична анатомія. Отож Євгенові доводилося вивчати анатомію відразу в двох навчальних закладах: медичному інституті й художній студії. Потім були такі поважні заклади: Київський художній інститут і Літературний інститут імені М. О. Горького. У Москві познайомився з багатьма відомими російськими письменниками, зокрема Віктором Астаф’є­вим та Валентином Распутіним.

 

«Занедужала Катерина Білокур»

 

У спогаді «Перший крок», що ввійшов до підсумкової прозової збірки «Поклик долі» (2009), Євген Товстуха оповів про закінчення медичного інституту скупо чи й сухувато: «Прощання з Києвом почалося в редакції «Молоді України». Пішов до Бориса Олійника. Він тоді завідував відділом мистецтва. Читали вірші, захоплювалися подвижницькою діяльністю Івана Макаровича Гончара».

 

За кожним зізнанням лаконічного спогаду — бурхливі пристрасті й тривоги далеких днів, долання грані між дозволеним і забороненим, крах ілюзій і визрівання нових ідеалів, невідомі шляхи в майбутнє, дружба до нинішніх днів (з Борисом Олійником).

 

Після прощання Євген випадково зустрів на Хрещатику давнього знайомого Данила Нарбута. Той після кількох незначущих фраз повідомив: «У Богданівці занедужала Катерина Білокур». Нічого більше не розпитував про геніальну художницю, нічого не обіцяв відомому художникові. Наступного дня без вагання сів на рейсовий автобус Київ—Полтава. Уже в Богданівці погожого літнього дня пригадав слова Пікассо: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» На жаль, її затуркані односельці не знали й не хотіли знати ні про Пікассо, ні про світову славу землячки. Була вона для всіх місцевих дивачкою, невдахою та ще й хворою, нещасливою. Так гадав навіть голова сільради. Чимось цей чоловік нагадував їхнього макіївського бригадира Ладимира, який погнав на буряки вагітну матір. Цей, богданівський керівник, люто просичав: «А портрет Сталіна не захотіла намалювати до його сімдесятиріччя, ще у 1949 році. І районне начальство нею дуже не задоволене».

 

Далі Євген Товстуха оповідає так: «Катерина Білокур лежала на старому дерев’яному ліжку, вкутана кожушанкою. Хоч було гаряче літо, в хаті панували холод і застояна хвиля повітря. Привітався, назвався й зізнався, що приїхав за наполегливою порадою Данила Нарбута, також великого художника».

 

Молодий лікар (уже з дипломом!) виміряв температуру, розпитав про недуги. А потім… зварив борщу, узвару й нагодував господиню. Опісля накопав у торфовищах коренів із кореневищами родовика лікарського, кореневищ перстачу прямостоячого та коренів герані лучної. Коли мив надбане в болоті, розповів Катерині Василівні, що ці рослини повсякчас використовували ще запорозькі козаки, а також мати та земляки-чернігівці. Набігли присмерки, й несподіваний гість залишився ночувати. З наступного дня напував хвору художницю відварами 4-5 разів на добу, годував борщем, юшкою з карасями (сам наловив на болоті), узваром із медом. Тоді й подумав: у цієї дивовижної жінки, мабуть, душа бджоли.

 

Ночував під копицею сіна

 

Минув тиждень. Катерина Василівна лежала, як і раніше, під кожухом. Інколи її синюваті пошерхлі вуста зронювали слова подяки. Однак дипломований фахівець зробив собі такий присуд, про який не посоромився розповісти у зрілому віці: « Я був надто молодим, не вельми терплячим і поспішним. Та, може, і зазнайкуватим за браком клінічного досвіду, сумнівів і терпіння. Це загальна і спільна вада лікарів-початківців. І я цієї когорти не виняток». І далі: «Я починав втрачати віру у всесильну (як я гадав і як навчали мене мати та земляки) мою фітотерапію».

 

Яскріли літні зорі, тепло ще не втекло за обрій, тому ночував Євген… під копицею сіна на городі хворої художниці. Вона мовчки пила настої та відвари, а несподіваний прибулець тим часом викопав часник, підготував грядку й посадив нові суниці, посіяв чорну редьку…

 

А душа плакала й раділа

 

Треба було збиратися за місцем призначення — до загадкової Гощі на Рівненщині. Та щось стримувало. Може, віра — на генетичному рівні — в цілющість викопаних рослин, а може, воднораз і небажання чи невміння визнати свою першу велику поразку. Сором опосідав неймовірний, несосвітенний! Довго не міг заснути від розпуки, відчаю. Задрімав лише над ранок.

 

Коли розбудило сонце, то простягнув до нього руки й заходився благати вселенський розум, а Сонце замовляти, як це робили його мати, тітки Оришка, Уляна, Оксеня, Параска, баби Марфа, Гапа та Лисавета. Звертався до неба, хмар, жайворонка, голубів, роси й води, до кожного листочка й кожної квіточки, струмочка та джерельця. Просив у них допомоги для мистецького дива України — незрівнянної й неповторної Катерини Білокур. І диво сталося. Художниця підвелася, а потім, убравшись, як українка давніх часів, перехрестила рятівника правічним рівнораменним хрестом (так завжди робила мати) й , випивши води з джерельця, набрала в долоні для гостя: «Пригощайся, синочку, з моїх рук. Це вода цілюща. І нехай благословляє тебе рідне небо, земля та вода на святу лікарську працю». Душа Євгенова плакала й раділа: учорашній студент остаточно повірив у силу фітотерапії. З цією вірою вирушив до незнайомого західного краю.

 

«З журбою радість обнялась»

 

Після п’яти років копіткої праці на Рівненщині Євген Товстуха перебрався на Чернігівщину до Козельця — звичайного провінційного містечка. У рідних краях серце зігріла добра звістка з Києва: побачила світ книжка «Гомін сердець». Нарешті! Так довго чекав її, що й не вірилося в появу першої ластівки. Прилетіла вона влітку 1964 року. Та все складалося за Олександром Олесем: « З журбою радість обнялась». Збірку жорстко відредагували, ба навіть викинули те, що вважав найкращим, найдорожчим. Деякі новели вже не тішили авторську душу: відчував, що переріс їх, міг би написати краще. Радів не стільки за повість «Злам», скільки за те, що з’явився друком разочок документальних оповідань про улюбленого композитора Миколу Лисенка.

 

Продовжувача роду назвали Петром

 

Після виходу книжки мовби сторонніми очима подивився на все: на себе, на Козелець, на рукописи… І ще міцніше пригорнув дружину, частіше став мріяти про ще одного сина. Коли вперше взяв його на руки, збагнув: ось воно, найбільше щастя! Продовжувача роду назвали Петром і задумалися над своєю неприкаяністю та незахищеністю: не мали своєї домівки, надійного місця роботи, а грошей завжди вистачало хіба що від зарплати до зарплати: важко було заощаджувати навіть на книжки. Того ж 1965 року, коли народився Петрик, Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Розпочалася доба закритих судів і публічних покаянь, в’язниць та божевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини. Євгена Товстуху врятувало лише те, що він був далеко від столиці. Та все ж і там, у глибокій провінції, недремне око спецслужб пильнувало кожен крок «нетипового» лікаря. Випадало одне: прощання з Козельцем, якого він так і не встиг по-справжньому пізнати, полюбити.

 

Спершу розраджував себе жартівливими віршами, а потім почав писати колискові. Наспівував синові рядочок за рядочком (часто-густо імпровізував) і втішався лагідним, серпанковим плином душі.

 

Любий мій синочку,

Прожену я квочку,

Щоб прослалась тиша

Та злякалась миша,

Щоб дитинка спала,

Світлу долю мала.

 

«Націоналістичні дерева та кущі»

 

Спливав час — не розвиднялося. Молодий лікар, не втримавшись, аж ніби вибухав од глибинного болю й давно тамованої розпуки. Один із таких віршів Євген Товстуха присвятив Рябкові: «Мій вірний песе, // Мій собачий сину, // Учора я відлупцював тебе непедагогічно…». Далі автор просить вибачення в Рябка й несподівано скаржиться йому (а кому ж іще?) про люті переслідування райкому партії, від яких хочеться «завити… собачим гуком». Вірш датовано: 30 квітня 1966 року. Тоді ж було написано інвективу, яку також довелося довгі роки ховати від чужого ока: «Холоне серце, // Нидіє душа, // Горланять лектори ЦК у сурми яничарські // Та славословлять вандалізм КП».

 

Саме 30 квітня, опівночі, зібралося керівництво району на так зване бюро й виключило Євгена Товстуху з Комуністичної партії СРСР. Поставили на карб усе: і те, що єдиний у Козельці вів записи в історіях хвороб українською мовою, і те, що відверто виповідав про своє захоплення фітотерапією, збирав лікарські рослини та роздавав їх людям. А ще ж були явні прояви націоналізму. До того ж наважився покритикувати самого секретаря райкому партії. Приписали й негідну поведінку…

 

Після нічної ухвали (гнати втришия зі святих лав борців за комунізм) почали стежити за кожним кроком опального лікаря. Якось він порадив директорові школи, як вирощувати лікарські рослини, зокрема материнку, а також калину, все чітко розграфив, навіть намалював. Незабаром на партійних зборах пролунало: «Є у нас такий лікар Товстуха, виключений із КПРС. Так ось він пропонує вирощувати націоналістичні дерева та кущі…».

 

Самогубство «знахаря»

 

Найболючішого удару завдали пізніше. Добрі люди двох сіл поблизу Козельця відвели для Євгена Товстухи повітки, де він міг би зберігати власноруч зібрані й розфасовані лікарські рослини. І ось однієї серпневої ночі халупки дотла згоріли. Селяни, як і лікар, мало не плакали. І почали нести йому цілюще зілля — те, яке в кого було. Так Євген Товстуха остаточно поєднав свою долю із фітотерапією. А після навмисного, за намовою районної влади, підпалу добрий чоловік приніс йому відро меду та відро молока.

 

Та брудні плітки, злослів’я й відверті наклепи не припинялися. Втікав од лихих язиків у поля. Серед чернігівського привілля, як і за Гущею, на луках біля Горині, шукав рідкісні рослини, писав ліричні рядки, малював. Місцеві людці не погребували найпідступнішим: розпустили чутки, що «знахар» покінчив життя самогубством. Переслідуваний лікар — насправді великий життєлюб од народження, — гірко всміхнувшись, ще наполегливіше став обстоювати свої переконання. Не хотів бути ні знахарем, ні яки­мсь чарівником. Лише фітотерапевтом. Справ­жнім. На всі відпущені долею роки.

 

Сьогодні Євген Товстуха сумовито зронює:

 

– Інколи буваю в Козельці, але їхати до нього не хочеться. Нікому там не робив зла, а хто на мене колись напосідався, тепер, коли побачить, утікає. Загалом же містечко славне. Як і Яготин, куди перебралася вся наша родина. Прихистилися в службовому приміщенні Будинку піонерів, а згодом почали самотужки будувати власну хату.

 

«Ця ваша фітотерапія…»

 

– Уже студентом Київського медичного інституту Євген Товстуха здобув неабиякі знання «офіційної» медицини, — розповідає давній знайомий цілителя, майстер художньої фотографії Віктор Співак. — Коли ж приїздив додому, глибше осягав правічну народну медицину, допомагав землякам долати хвороби. І що ж? Завжди зазнавав утисків, переслідувань і гонінь. Так було в Козельці, так повелося і в Яготині, куди перебрався 1969 року. Дуже швидко Євген Товстуха почув гіркі слова: «Ця ваша фітотерапія — знахарство й відсталість. Ви ганьбите звання радянського лікаря». Так вважав тодішній головний лікар районної лікарні Петро Бабій. Тяжко розуміти, що на улюблену справу — фітотерапію, по суті,було накладено табу.

 

Робота лікаря-гігі­є­ніста — хоч до обов’язків ставився старанно, з душею — не приносила молодому фахівцеві морального задоволення. Та й важко було самотужки будувати власну хату. А хмари над головою згущалися й згущалися. Уже досвідченого лікаря знімали з роботи («за власним бажанням»), допитували, забороняли займатися лікуванням цілющими рослинами. Лише 1990 року під егідою НДІ фармакології і токсикології вперше у світовій практиці (офіційно) в Яготині на Київщині Євген Товстуха створив «Фітоцентр» — амбулаторну установу для надання лікувальної та профілактичної допомоги засобами фітотерапії. Це — якщо цитувати офіційні документи. А якщо узагальнити образно — тисячі хворих здобули надію на одужання.

 

Хай летить собі птаство, радіє

 

У Яготині, як і в Гощі та Козельці, Євген Товстуха вставав о п’ятій ранку робити (насправді творити!) ліки, потім приймав хворих, а ввечері та вночі опікувався вже суто власними — науковими та мистецькими — справами. Ось так — рік за роком, рік за роком. Навіть сьогодні. Засновник фітоцентру працює в суботу, подеколи — і в неділю. Майже півстоліття не брав (сам у себе?) звичайної — офіційної — відпустки.

 

Хіба це не перевантаження, не шалений ритм?

 

— Це вже звичка. Ритм не шалений, а буденний,– всміхається Євген Степанович.– Я й не стомлююся. Веду бесіди з рослинами, замовляю «живу» воду… Грибів не збираю, риби не ловлю. А ось на полювання ходив…

 

Стріляв тоді Євген Товстуха натхненно, з незбагненною радістю й дитячим азартом. Стояв на повен зріст, швидко перезаряджав позичену рушницю. Захмелілі мисливці, які запросили його на полювання, нічого не могли втямити. Лікар, як завжди, усміхався, але не завчено, по-американському, а по-своєму, по-українськи — щиро, світло, приязно. Євген Степанович стріляв і стріляв, та жодна качка не впала на плесо: яготинський мудрець цілився в небеса, у хмари. Першим заходився посилати до обрію набій за набоєм: розполохав селезнів, крячок, куликів, плисок білих та жовтоголових — усе живе довкола. Хай летить собі птаство, радіє, бореться з вітром, розкошує під сонцем!

 

– А що було потім?

– Ніхто вже не запрошує на полювання. Та й навіщо воно? Від улюбленої праці не відпочивають.

 

– Ви знаєте формулу затребуваності й успіху?– Атож! — загадково всміхається Євген Степанович.

 

– Яка ж вона?

 

– Це щоденний труд. І душі, і тіла.

 

Що то за борщ без гусака?

 

Свого часу Євген Товстуха намагався стати вправним домашнім кулінаром. Але не вдалося. Не зміг, зокрема, зварити смачного борщу… без великого шматка телятини, цілого кролика чи гусака. Коли ж мав те чи те, борщ вдавався просто-таки смачнющим. Неодмінно. Жаль тільки, що далеко не завжди мав напохваті кролика. А без нього, сміється Євген Степанович, не допомагають ні медунка лікарська, ні яглиця чи огірочник. Зате вірші починають самі собою писатися. Отож нині Євген Товстуха — кулінар-теоретик, який достеменно знає, як приготувати борщ, щоб він мав лікувально-профілактичну дію.

 

До речі, в Україні готують близько тисячі видів борщу. Цю унікальну страву й сьогодні любить видатний фітотерапевт, але куховарить завжди дружина. Коли вона щось готує, то не слухає жодних порад Євгена Степановича. На щастя Галини Костянтинівни, мудрий чоловік уже давненько не ділиться з нею своїми теоретичними кулінарними знаннями.

 

Справді-бо: як пізнати дружину?

 

Місяць за місяцем Євген Товстуха збирав лікарські рослини, вивчав стародавні рецепти й апробовував свої, авторські, обстоював уже вистраждані власні погляди, а ще нерідко розвіював сум та безнадію не лише веселими народними бувальщинами (пам’ятає їх безліч) , а й власними жартівливими мініатюрами. Ніхто не знав, що лікар пише їх давно. Коли після документальної, фактично дослідницької повісті «Кирило Стеценко» несподівано побачила світ книжка «Як пізнати дружину» (1985), всі були вражені: мали не очікувані вірші, ба навіть не звичні для автора ліричні чи психологічні новели, а іронічні оповіді. Навіть сама Галина Костянтинівна, посвячена в переважну більшість творчих справ чоловіка, з нетерпінням і подивом гортала сторінки, які ще пахли друкарською фарбою: справді-бо, як же пізнати дружину, тобто її?

 

– Ота збірка іронічних оповідань була для батька не винятком, а закономірністю, — вважає сьогодні старший син, відомий актор Василь Баша.– Євген Степанович на генному рівні — гуморист, жартівник, дотепний оповідач, для якого іронія — хліб і сіль. Це проявляється не лише в розмовах, а й у стилі поведінки, в оцінках сущого. Мене та меншого брата Петра батько виховував, сказати б, радісно, весело, сам себе називав отцем-гумористом. Коли я повідомив, що одружуюся, мати заплакала, а батько… засміявся. Реготав гучно, довго, а потім зронив присуд: «Хай жениться!». І пояснив: «Значить уже виріс». Та випадали не тільки радощі. Ще школярем я чітко усвідомив, що батько під наглядом. Підходили незнайомі чоловіки, намагалися випитати, що він робить, пише, з ким веде розмови. Я все розумів, а тому відмовчувався або відбувався рятівним: «Не знаю».

 

Рівноправний, демократичний дефіс

 

Коли святкували появу книжки за не вельми пишним столом, господар показав на високу грушу: «Бачите оту найбільшу гілляку? Саме з неї пильнували, як я вночі пишу та читаю». Згодом стару грушу зрізали й посадили яблуньку, а дослідники життя лікаря-письменника-художника-народознавця (саме так — через рівноправний, демократичний дефіс!) почали неодмінно зазначати (на основі конкретних даних самого підозрюваного): «Свого часу органи КДБ (майор В. О. Криньов у Чернігові та підполковник В. В. Терещенко в Яготині) переслідували Євгена Товстуху за патріотичну діяль­ність і утвердження української народної медицини, яку радянська система розглядала як «прояви українського буржуазного націоналізму». Саме внаслідок цих «проявів» літературні твори цілителя не друкували двадцять років, а про публікацію наукових досліджень не могло бути й мови».

 

Перша вагома монографія «Фітотерапія» побачила світ аж 1990 року! Потім — одна за одною — з’явилися друком грунтовні книжки «Фітотерапевтичні засоби проти радіації», «Як зупинити смерть» (обидві особливо дорогі для автора, бо йдеться в них про лікування недуг від всенародного лиха– чорнобильської катастрофи), «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», «Українська народна медицина»…

 

Нині колектив фітоцентру плекає три лікарських городи та чотири гектари рільної землі, де створено заповідник рослин, які зникають у дикій природі: первоцвіт і горицвіт весняні, родовик лікарський, синюха блакитна, парило звичайне, материнка звичайна… На базі унікального заповідника провадять польові практичні заняття студентів Харківського національного фармацевтичного університету.

 

…Українознавство Єв­гена Товстухи — це дійове українолюбство. Він знайшов і повернув до активного буття загублений шар наукової культури пращурів, реконструював, ство­рив і опублікував понад двадцять тисяч рецептів, довів власним п’ятдесятирічним лікарським досвідом: українські традиційні фітотерапія, фітоетнологія та народна медицина — універсальна, давня й воднораз найсучасніша наука відновлення здоров’я та продовження активного довголіття.

 

Микола Славинський

Джерело: http://www.personal-plus.net/341/5491.html, http://www.personal-plus.net/342/5532.html

Статті

На початку дев’яностих, ще в часи роботи в інституті ім. Л.І.Медведя на посаді головного лікаря клініки та завідувача відділення дієтології та клінічних досліджень, я вивчав та давав дозвіл на виробництво та поширення в аптечній мережі України фіточаїв ЛОН – лікувальний оздоровний набір (тепер НОН №1-12, новітній оздоровний набір) за рецептами лікаря Товстухи.

Окрім того, я проводив клінічні дослідження в умовах клініки лікувально-оздоровчих бальзамів Євгена Товстухи, що містять лікарські рослини. Всі пацієнти, яким було запропоновано пройти експериментальний курс лікування в стаціонарі в порівнянні з контрольною групою (ті, хто лікувався загальноприйнятими препаратами), показали високу динаміку одужання, жодного випадку ускладнень не спостерігалось. Показники лабораторних досліджень – загальні аналізи крові та сечі свідчили про позитивну роль застосування бальзамів при лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунку, хронічне захворювання печінки і жовчного міхура.*

Карпенко Петро Олександрович , Доктор медичних наук, професор КНТЕУ (Київський Національний торгівельно-економічний університет, кафедра технологій).

Товстуха — це бренд української фітотерапії, який постає на світових теренах в одному ряду з такими як китайська та тібетська медицини. Його наукові досягнення рівня наднаціонального, його знання дають кожному можливість відчути як універсальну силу природи, так і цілющу енергію окремої лікарської рослини.

Євген Степанович є людиною такого масштабу таланту, якого Час ще за життя закарбовує до історичного п’єдесталу!

 

Тож побажаймо невтомному зцілювачу душ і тілес довгих років натхненного життя та праці. Хай твориться красномовне добро Євгена Товстухи та стверджується його надідея здорової Людини.*

Богдан Ступка та Остап Ступка , Народні артисти України.

Світогляд Євгена Товстухи в теперішньому світі, що втратив зв'язок з основами природнього життя та екосистемою навколишнього середовища, на сьогодні є дуже актуальним. Цей лікар-гуманіст досконало поєднав суперечливі знання і засоби традиційної медицини з "дотрадиційними" народними методами лікування лікарськими рослинами. Сила його знань не потребує дискусій та порівнянь! А в епоху екологічних катаклізмів фітотерапія лікаря Товстухи для людства — один з небагатьох способів вижити та зберегти здоров'я.*

Богдан Бенюк , Народний артист України, лауреат Шевченківської премії.

Близько 30 років тому я познайомився зі скромним, але надзвичайно ерудованим лікарем з провінції. Він прийшов до мене з проханням допомогти відкрити авторський фітоцентр у Яготині Київської області. Вперше я зустрівся з людиною, яка застосовувала фітотерапію в практичній медицині. Я погодився бути науковим консультантом фітоцентру та сприяв його офіційному відкриттю.

Констатую, що на сьогодні Євген Степанович Товстуха має величезний науковий і практичний досвід лікування хворих, а технологія вирощування рослин та виготовлення з них лікарських засобів є величезним надбанням української фітотерапії. Фітоцентр Товстухи є фактично українським науково-дослідним інститутом з фітотерапії.*

Чекман Iван Сергiйович , Член-корреспондент НАН Украины и НАМНУ, Заслуженный деятель науки, лауреат Государственной премии, доктор медицинских наук, профессор.

Євген Степанович — це народний скарб знань з траволікування та фітотерапії. Ця хлібосольна людина — екстраверт ніколи і нікому не шкодувала своїх незчисленних порад, рецептів, наукових відкриттів, не приховувала свого природо- та життєдайного світогляду.

Доктор Товстуха вперше в науковій практиці озвучив, впровадив та дослідив в одній із своїх наукових праць таке поняття як «фітоетнологія українців», яке висвітлює українську фітотерапію як цілісну галузь народного буття в різні історичні та доісторичні епохи нашого народу.

Півстолітня діяльність видатного лікаря стали базою для утворення школи Євгена Товстухи під чиє крило увійшли як знані науковці, так і медики — неофіти.*

Гарник Тетяна Петрівна , Завідувач кафедри фітотерапії, гомеопатії та біоенергоінформа ційної медицини Київського Медичного Університету Української Асоціації народної медицини, директор ДП «Комітет з питань народної і нетрадиційної медицини МОЗ України», доктор медичних наук, пр

Євген Товстуха з категорії універсально обдарованих людей. В першу чергу він митець, адже видав 5 збірок поезій, написав 3 романи та 4 книги оповідань, як маляр створив самобутню колекцію картин. Та найбільш видимим досягненням цього диво-чоловіка є його фітотерапія.

Розгорнувши будь-яку з його монографій (а написав він їх понад два десятки!), одразу поринаєш в світ суто науковий, але поступово, неспішно автор веде тебе таємними дорогами буття до давнього та глибокого світу народно-вжиткових традицій. Знання, які несуть його книги, вже цілющі, втім, якщо почерпнути хоч крихту з сотень і тисяч рослинних рецептів, які пропонує лікар Товстуха, то мимохіть будь-хто з притомних громадян зарядить своє тіло і душу на здоров’я. В теперішні грішні часи правдивих цілителів від Бога лишилась дещиця, проте ми живемо на одній землі і водночас з унікальним явищем, ім’я якого — Євген Товстуха!*

Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв , Подружжя народних артистів України, лауреатів Шевченківської премії.

Коли нація, здається, уже входить у темінь згасання, за не вивченими і ще не пізнаними законами Космосу, народ вмикає якісь особливі резерви, – і тоді являються світові Особистості, завдяки яким починається Відродження етносу. Згадаємо Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Миколу Гоголя... А перед цим пошлемося на француза Боплана, котрий із подивом і захопленням зазначав, що всі українці – характерники!

Саме до цього крила характерників, будителів національної самосвідомості належить і мій давній побратим Євген Степанович Товстуха.

Євген Товстуха – енциклопедично втаємничений у царство трав, котрі він усе життя вивчає, добирає і – головне – вирощує – замовляє їх людям на добро та здоров’я. Знання його – вищого порядку, оскільки воно освячене безсмертником народної пісні, фольклору, звичаєвого права і правди. Оце шляхетне поєднання трави, слова (бо ж Євген Степанович ще й поет!), глибинних шарів етносу, психології індивідуума і тонке відчуття музики горніх сфер надають його добротворчій діяльності тієї особливої енерге- тики, яка долає бар’єри, недоступні нинішній офіційній медицині.

Отже, Євген Товстуха працює на здоров’я Української нації і всіх добрих людей на землі. А це дається тим рідкісним особистостям, яких Природа благословляє на безсмертя.*

Борис Олійник , Академік, письменник, депутат Верховної Ради.